Львів! Чарівне та славне місто яке ми так любимо! Сюди ми приїжджаємо самі, радимо завітати усім своїм рідним, друзям, випадковим знайомим. Чому? Бо Львів – місто-музей, місто історії та пам’яті, місто традицій. Місто, що віками формувало свою неповторну культуру та донесло її до наших днів зберігаючи легенди старого Львова
І, ось до речі, легенд тут ніколи не бракувало і не бракує. Вони настільки тісно переплелися з історією міста, що важко уже й розібрати що правда, а що вигадка. Та, мабуть, і не варто. У цьому є своя родзинка і свій шарм, більше того, гадаємо, не варто зупиняти цей процес, адже легенди Львова передавалися з покоління в покоління, і як можемо ми залишити своїх нащадків без цих романтичних, історичних, побутових, а часто – містичних оповідок.
Коли заснували Львів, замок стояв спочатку на княжій горі. Але там були такі вітри, що король Лев перебув в тім замку лише одну зиму і змушений був збудувати Низький замок на горбі. Коли під час нападу ляхів на Львів у 1340 р. замок на княжій горі погорів, його вже не відбудовували. Довгі часи гора стояла пусткою, без лісу. І почали називати її Лисою. Лиса гора стала улюбленим місцем забав відьом, чарівниць і чортів, які мешкали в околицях Львова. І відьми розліталися по місту, виловлюючи всіх, хто поночі тинявся вулицями. А ще, вони літали над містом шукаючи, хто забув ключа у дверях. Вони ключі викрадали і приносили своєму панові. А в тому будинку, де вкрадено було ключа вже ніколи спокою не було. Відьми діставали владу над господарями і змушували їх “гризтися” між собою і жити в постійних чварах. Тому, коли в якійсь родині не було ладу, то казали, що видно, з їхньої хати ключа відьми викрали.
У давні часи, років чотириста тому, у львівській ратуші з’явився привид. Приходив він опівночі у вигляді чорної труни, яка літала залами і сходами, а луна розносила її страшний стогін. Нічна сторожа і родина трубача, який мешкав у кімнатці на балконній вежі щоразу зі страхом хрестилися. Ніхто не міг пояснити появу чорної труни. Та ось, один з лавників (так називалися у древньому Львові судді, що провадили кримінальні справи) розгадав таємницю. Одного разу, колегія лавників не досить ретельно розглянула судову справу і засудила невинного чоловіка на кару смерті. Згодом, знайшли справжнього винуватця злочину, але було вже пізно – невинний постраждава. Після цього у ратуші почала з’являтися чорна труна, як грізна пересторога для неправедних суддів.
згідно цієї легенди Львова, нове покоління лавників вивело величезними літерами на обкладинці лавничної книги слова: “Пам’ятай про труну, що сходами і залами Ратуші ходила”. Кожен хто брав книгу до рук, вже дуже добре думав перед тим, ніж приректи когось на тяжку кару.
Костел отців Бернардинів збудував на початку XVII ст. славний будівничий Петро Римлянин. Разом з монастирем він становив оточену ровом фортецю, що прилягала до мурів міста поблизу Галицької брами.
На старовинній вежі костелу, що має 38 метрів висоти, вибивав години дзигар. Протягом кількох віків аж до останньої війни вибивав дзигар години на п’ять хвилин раніше від усіх міських годинників. Як? – здивуєтеся ви. Кілька віків – не років і не місяців – годинник квапився на цілих п’ять хвилин і ніхто на це не звернув увагу? Якраз навпаки. Звертали увагу. Але без тіні обурення. Навпаки – з вдячністю.
І вдячність належала безіменному монахові, який приставлений був до дзигаря і пильнував за ним. Одного вечора він піднявся на вежу і побачив, як татарські полчища наближаються до Галицької брами. Що було робити? Кричати? Але хто почує з такої висоти?
І тоді чернець перевів велику стрілку дзигаря на п’ять хвилин уперед – якраз на ту вечірню годину, коли зачинялися брами міста. Щойно пролунав дзвін – брами зачинилися. І саме вчасно – татари уже були під мурами. З тих пір, у пам’ять цієї події годинник “Бернардин”, як прозивали його львів’яни, завше спішив на п’ять хвилин.
Налічують декілька історій кохання Середньовічного Льовва, які ототожнюють з коханням львівських Ромео і Джульєти, однак ця – найпопулярніша. За давніми переказами у 1593 р. до Львова приїхав багатий купець Паоло Мікеліні. згодом він без тями закохався у красуню Пелагію Красовську – доньку заможного українського купця. Закохані люди одружилися, незважаючи на різні віросповідання: італієць був православним, а дівчина – католичкою.
На жаль, під час епідемії чуми, красуня-дружина італійця захворіла та померла, а сам Паоло, доглядаючи дружину теж захворів на чуму. Втім ще за життя хлопець замовив два однакові надгробні камені, які встановили на католицькому та православному кладовищах. Між померлими закоханими було пів метра землі та паркан, але на обох надгробках були викарбувані однакові написи “Те що поєднало кохання, не розлучить навіть Бог”.
Подейкують, що саме ця неймовірна історія зі Львова стала сюжетом для відомої п’єси “Ромео і Джульєта”.
Під княжою горою, вище церкви святого Миколая колись була гора Будельниця. ЇЇ так називали тому, що тут стояла сторожова вежа, з якої під час наближення ворога били (будили) на сполох. Коли 1340 року до Львова прийшов польський король Казимир Третій на будельниці стояли на варті семеро лицарів. І сталось так, що вони заснули й не помітили ворога. Поляки пограбували Високий Замок і забрали із собою золоту корону короля Данила, два золоті хрести та позолочений трон. За цей гріх усіх сімох лицарів закляли на вічне ув’язнення у цій горі. Стеріг їх старий львівський чорт Смалюх і лише раз на сто років він виходив з гори, шукав гравця в карти, і вони грали на душі лицарів. Та ніхто за п’ятсот років так і не зміг визволити душ нещасних.
Одного вечора, років з двісті тому повертався з корчми до казарми молодий драгун, і раптом біля Будельниці його перестрів невідомий і запропонував пограти в карти. Драгун був відомим картярем і не міг упустити такої нагоди, навіть незважаючи на те, що одразу зрозумів, що має справу із самим чортом. Гора розступилася, і обоє зайшли до середини. Далеко в підземеллі за довжелезним дубовим столом сиділо семеро лицарів і з надією дивилися на драгуна. Смалюх промовив до свого гостя: “Вибирай, на що ти будеш грати – або на мішок золота, або на їхні душі” – “Граю на їхні душі” – впевнено відповів драгун. “Але знай” – сказав чортисько – програєш – навіки залишишся тут, під землею”.
Драгун був одним з найдосвідченіших картярів Львова і знав, якщо грати колодою смалюха, то перемогти чорта буде неможливо. Тому він дістав з кишені свою колоду. Дідько аж заскреготав від люті, що не врахував цієї обставини, адже за тодішніми звичаями, гість мав право на свою колоду. Смалюх так занервувався, що у першу гру програв.
Надалі удача вже не полишала драгуна, так одна за однією він виграв ще шість партій, і всі лицарі отримали волю. Відтоді чорт Смалюх полишив гору Будельницю і про нього далі нічого не було чути. Люди казали що ображений чорт узагалі залишив Львів.
Як Ви вже здогадалися, це лише незначна частинка тих історій, які поширюються Львовом до цих пір, набирають нових поворотів, сюжетних ліній та несподіваних забарвлень.
А ми запрошуємо Вас у Львів, щоб почути інші, не менш цікаві, легенди нашого міста та пройнятися цією атмосферою на наших тематичних екскурсіях, зокрема екскурсія “Легенди нічного Львова”.
